Басейнове управління
водних ресурсів річки Тиса

ЩО І ЯК ПОСІЄШ ,

ТЕ Й ПОЖНЕШ…

Цією народною мудрістю, в якій закладений глибинний зміст, усе своє життя керується добре знана й авторитетна у нашому краї ділова людина, заступник начальника облводгоспу з питань міжнародного співробітництва, кандидат економічних наук, заслужений працівник сільського господарства України Орест Іваницький, який цими днями святкує 70-річчя.

Знаю його вже понад ЗО літ як високо професійну особистість, талановитого організатора у сфері сільськогосподарського виробництва і водного господарства, ходячу аграрну енциклопедію і просто порядну, умудрену набутим досвідом, толерантну людину, спілкування з котрою завжди захоплює і збагачує.

…На третій день осені, золотом багатої, 70 років тому в селі Любенці Стрийського району на Львівщині засяяла зоря над хатою Михайла й Анастасії Іваницьких, у них з’явилася на світ друга дитинка – синок, якого найменували Орестом. Чесним, наполегливим він підростав, батькам сумлінно біля дому по господарці допомагав і приносив тільки відмінні оцінки зі школи. Закінчив її із золотою медаллю, щоби гризти граніт науки і далі. Однак як зацвів на городі мак, Орест мусив вступні іспити на рік відмінити, щоби профорієнтацію в колгоспі так проходити, аби рекомендацію – направлення в Львівський сільгоспінститут заробити. Закінчив його у 1960-му з червоним дипломом, що давав право вільного вибору місця роботи. І юнак із фахом вченого агронома вибрав наше Закарпаття. В облсільгоспуправлінні спеціалістові з відзнакою були раді, бо за нестачі кадрів на грамотних фахівців давно чекали й також право вибору надали і здивувалися, коли той попросивсь у віддалену Воловеччину. А що, сміливо й незвично?! Та хлопець вчинив по-селянськи прагматично, бо звідси у вільну днину, мовляв, зможе хутко навістити батьківську хатину. Про той молодий романтичний період, проведений на Верховині, з її порядними та працелюбними людьми, як і в його рідних Любенцях, залюбки згадує понині. З ними гір не перевертав, але їхні резерви вивчав і завдяки застосуванню передових технологій ліпше родити заставляв. Спершу на посаді головного агронома райсільгоспінспекції, відтак і головного агронома Ґірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції у Нижніх Воротах, де експериментували й на схилах гір такі сади заклали, що пишно цвіли і рясно плодоносити змогли. Але зараз, коли цими місцями проїжджає, то серце біль у грудях стискає, бо угіддя занедбані, і яблуні родять слабо.А ще згадує, як у 1961 році керівник тодішньої держави Микита Хрущов, як “мудрий” знавець землеробської справи, оголосив війну травопіллю. Його керівну лінію мала підтримати і сесія Воловецької райради, але на ній рішуче запротестував молодий Іваницький, від імені агрономів району закликавши не губити гір, не підривати сільську економіку, й тут же отримав відкоша у виступі уповноваженого з області, мовляв, забагато хлопець на себе бере.

Миттєвості тієї кампанії минулися, хоча й не забулися. Схили Воловеччини завдяки травопіллю таки вистояли від ерозії та продовжували жити за своїми законами, а О. Іваницькигий став заступником директора організованого в Нижніх Воротах, дослідно-показового господарствава, яке й стало Гірсько-Карпатською дослідною станцією, на якій випробувались прогресивні агротехнології нових сортів картоплі, сіяних трав і раціонального використання полонин.

Успіхи аграріїв Воловеччини не залишилися непоміченими, і вона стала кузнею кадрів. Голову райвиконкому Івана Романа висунули начальником облсільгоспуправління, Йолану Подолю та Йосипа Басараба – відповідно начальником планового відділу і головним зоотехніком цього управління; довго не затримався у глибинці й Орест Іваницький, якого обрали першим секретарем Воловецького райкому комсомолу, а через рік – комсоргом Мукачівського виробничого сільгослуправління, потім був секретарем і другим секретарем обкому комсомолу, другим і першим секретарем Мукачівського райкому партії. Коли Іваницького у 33 роки обрали першою особою Мукачівщини, він був наймолодшим серед колег у республіці. Та, маючи немалий досвід, не знітився і вивів Мукачівський район у виробничі лідери в області. Сюди, в господарства, у яких з’явилася ціла плеяда Героїв Соціалістичної Праці, приїжджали за досвідом з усієї України, і мукачівці вчилися на Вінниччині, в інших регіонах. Як результат, у 1973 році район вийшов на перше місце на Закарпатті з усіх показників. Той період особливо дорогий Оресту Михайловичу й незабутній здобутими високими державними нагородами: орденами “Дружби народів”, “Знак Пошани”, Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.

Визнання не запаморочило голову О. Іваницького, невичерпна жадоба до знань, аби краще діло робити, привела його в 1975-му аж до білокам’яної Москви, в Академію суспільних наук. Там він закінчив аспірантуру й захистив кандидатську дисертацію.

Повернувшись на Закарпаття, котре стало для нього другою батьківщиною, і, як зізнався, прикипів навіки до цього чарівного краю серцем та душею, знову став вирішувати проблеми економіки вже в масштабах області як завідувач сільськогосподарським відділом обкому партії. А в 1988 році О. Іваницького із сімох кандидатур обрали на посаду першого заступника голови облвиконкому – голови облагропрому, яким керував 4 роки.