Басейнове управління
водних ресурсів річки Тиса

Щойно у верхів’ях Ужа випадають інтенсивні дощі, береги річки в Ужгороді “розквітають сміттєвими клумбами” з пластикових пляшок та іншого непотребу. Берегові наноси — це своєрідні подарунки з сіл, розташованих вище за течією Ужа та його приток. І “милуватися” ними мають змогу не лише ужгородці. Основна маса сміття пливе далі за течією і потрапляє до наших сусідів — в Угорщину й Словаччину, тому жахливе засмічення закарпатських річок давно стало не тільки обласною, а й міждержавною проблемою.

Українське сміття ледь не перевернуло угорську баржу

Скільки сміття Закарпаття “експортує” водним шляхом у Європу, достеменно невідомо. Однак завдяки пунктам відеоспостереження, встановленим Басейновим управлінням водних ресурсів річки Тиса, вдалося підрахувати, що в паводкові періоди уявну лінію на поверхні Тиси за хвилину перетинає від 40 до 60 ПЕТ-пляшок. Є й інші, більш промовисті цифри — під час акції з очистки р. Латориця біля кордону з Угорщиною в м. Чоп активісти підрахували, що протягом кожних п’яти днів Закарпаття тільки цією річкою “постачає” в ЄС приблизно 60 кубометрів (або 10 вантажівок) сміття!

Природно, що це викликає обурення наших сусідів. Практично після кожного паводкового підйому води словаки надсилають Басейновому управлінню водних ресурсів “ноту”, в якій скаржаться, що в черговий раз зафіксували неприпустиме забруднення р. Уж ПЕТ-відходами з України. Угорці, які отримують значно більші порції українського сміття, змушені вичищати його на прикордонних територіях самотужки, щоб не пропускати вглиб своєї країни. Під час паводкових ситуацій вони перегороджують судноплавну частину Тиси баржами, вичерпують сміття величезними ковшами й транспортують на звалища. Одна з таких розчисток мало не спричинила аварію — величезний потік сміття ледь не перевернув баржу.

Сусіди намагалися домогтися грошової компенсації від України за жахливе засмічення своєї території — заступник уповноваженого уряду Угорщини на прикордонних водах навіть надсилав Басейновому управлінню водних ресурсів рахунок на 35 тис. євро (саме в таку суму обійшлася одна з розчисток Тиси). Однак оскільки правового механізму подібних відшкодувань немає, сторони домовилися по-іншому — під час інтенсивних паводків наше управління відкачуватиме на цю суму воду з Тиси, щоб заощадити кошти угорцям.

В Угорщину несуть свої води річки й з інших сусідніх країн, наприклад, та ж р. Самош з Румунії, яка забруднювалася важкими металами із розташованої у верхів’ї золотокопальні. Однак побутового сміття там практично немає. Пластикових та інших побутових відходів через водні артерії не “експортує” жодна країна ЄС, ця проблема в Євросоюзу є тільки з Україною.

Кілька років тому Угорщина ініціювала чотиристоронню зустріч (у якій також узяли участь представники прикордонних регіонів України, Словаччини і Румунії) для обговорення проблеми водного засмічення. До того закарпатські водогосподарники неодноразово намагалися якось блокувати відходи ще на українському боці. Однак їхні спроби зазнали невдачі. Так, протягнута через Латорицю сітка для виловлювання сміття витримала 15 хвилин, а потім була прорвана величезним напором відходів (серед яких не тільки ПЕТ-пляшки, а й затоплена деревина). Від задуманих “пасток” із відведенням сміттєвих потоків на заплаву з подальшим вивезенням на звалища довелося відмовитися через загрозу підтоплення навколишніх площ. Урешті-решт, за результатами  чотиристоронньої зустрічі, закарпатська обласна влада вирішила піти традиційним шляхом — управління житлово-комунального господарства ОДА розробило програму з утилізації побутових відходів на території області з тим, щоб вони не потрапляли у водойми і не йшли “на експорт” до наших сусідів. Однак реалізувати програму на практиці виявилося дуже складно. У гірській місцевості влаштовувати великі сміттєзвалища не можна, цього не дозволяє ландшафт. Отже, потрібно створювати транспортну структуру, яка би перевозила відходи в низинні райони. А із цим уже категорично не погоджуються тамтешні жителі. Спроба влаштувати звалище на колишньому військовому полігоні у Виноградівському районі викликала справжній бунт місцевих селян, тому від неї довелося відмовитися. Зараз наче є домовленості про влаштування сміттєзвалища в Берегівському районі, однак справа просувається з великим скрипом. Тому по всій області й далі виникають стихійні смітники по всіх усюдах, зокрема й на берегах річок.

У Європі ніхто не кине пляшки в сміття — це невигідно

— І ці смітники не тільки стихійні, — каже начальник Басейнового управління водних ресурсів річки Тиса Володимир Чіпак. — Наприклад, у високогірному Рахові міське звалище розташували прямо на березі Тиси, і під час кожного підйому води частину сміття течія зносить униз по руслу, де воно осідає в сусідніх районах. Міську владу штрафували за це неодноразово, але пуття з того мало. Теоретично навколо звалища можна звести цегляну огорожу, але за два роки воно буде заповнене вщерть, а іншого місця для вивезення сміття просто немає. У деяких районах області поступово впроваджують роздільне сортування відходів із подальшим його вивезенням, однак це далеко не ті масштаби, що справді потрібні. Протилежних прикладів, коли люди жахливо засмічують власну територію, не думаючи про наслідки, набагато більше. Так, у с. Калини Тячівського району прямо на дорозі, вздовж якої тече Тиса, щотижня влаштовують базар. Коли я подивився позаду торгових рядів, то вжахнувся — весь берег річки в целофані, картоні й іншому смітті. Тобто люди поторгували, кинули відходи й роз’їхалися. Пішов до сільського голови, питаю: “Невже важко провести через сільраду рішення й брати з кожного торговця бодай по 10 гривень, на які найняти машину й вивозити сміття?” — “Навіщо? — відповідає. — Вода підніметься і все забере…”. Накладаєш на нього штраф — не хоче платити, звертається до суду й доводить, що це не його вина. У с. Кам’яниця перед Ужгородом на заплаві Ужа влаштували стихійні пляжі. Влітку після відпочивальників там залишаються купи сміття, яке з підйомом води зноситься в річку, пливе до Ужгорода й далі за течією. Підходив до сільського голови з пропозицією: облаштуйте нормальну пляжну зону з платою й прибиранням — і людям краще, і село заробить. “Облаштування офіційної зони відпочинку передбачає й відповідальність, — почув у відповідь. — А якщо хтось втопиться, то мені що — в тюрму сідати? Хай буде так, як є…”. Вільшанське водосховище — одна з перспективних туристичних перлин Закарпаття — засмічене ПЕТ-відходами так, що жоден турист, який поважає себе, не поїде туди вдруге…

Кілька разів Басейнове управління водних ресурсів річки Тиса разом із природоохоронцями та громадськими організаціями влаштовували акції з розчистки русел на прикордонних територіях — на Латориці біля Чопа та Боржаві поблизу с. Квасово Берегівського району. Картини, як із річок виловлюють десятки тонн пластикових відходів, скла, іншого сміття та затопленої деревини, не можуть не вражати. Сміттєві затори, які збиваються у своєрідні “тромби”, не тільки перекривають природний рух води й жахливо забруднюють її, а й перешкоджають нересту риб, руйнують усталений біологічний баланс. Акції з розчистки річок мали насамперед пропагандистську мету — продемонструвати, до чого призводить відсутність елементарної культури з утилізації щоденних відходів. Утім, ефект від них виявився незначним — стихійних звалищ на берегах річок поблизу сіл у високогірних районах не поменшало. Бездумно смітять і далі, причому не тільки в басейні Тиси, а й по всій Україні. Просто на Закарпатті через його розташування ця проблема набула міждержавного значення.

Який же вихід із ситуації, і чи можливий він узагалі?

— Вихід можливий, — переконаний Володимир Чіпак. — Україні не треба винаходити велосипед, усе давно продумано в цивілізованому світі. В країнах ЄС неможливо відкрити маркет, якщо він не обладнаний автоматизованим пунктом приймання пластикової та скляної тари. Покупець, ідучи в магазин, бере з собою використані пляшки й кидає в спеціальний бокс (пластикова пляшка йде на переробку, а скляна — на повторне використання), після чого отримує чек. У Німеччині, наприклад, за пластикову пляшку незалежно від об’єму відшкодовують 27 євроцентів, а за скляну — 17. Суму вказують у чеку, і при купівлі товару касир мінусує її. Ось і все! Тому в Європі ніхто не кине пластикової чи скляної пляшки в сміття (не кажучи вже про узбіччя, за що передбачено значні штрафи) — це невигідно. Подібна система збирання скляної тари успішно функціонувала в СРСР, однак потім її не поновили. Тому й виходить, що тепер в один тільки супермаркет щодня завозять по кілька вантажівок із напоями у пластикових пляшках, які після використання “гуляють” по місцях відпочинку, узбіччях і т.д. Запровадження системи утилізації тари за зразком європейської не вимагає якихось значних інвестицій, слід разово внести певну суму
коштів, а далі все працюватиме саме. Хоч скільки б ми переконували людей проявити громадянську чи екологічну свідомість і не смітити, але поки це не стане економічно вигідно, ефекту не досягнемо. І себе завалимо сміттям, і своїх сусідів…