Басейнове управління
водних ресурсів річки Тиса

На Закарпатті бере початок одна з найбільших приток Дунаю — річка Тиса. Вона має давню історію, її описували в віршах, малювали на полотнах та оспівували в піснях.

Велична Тиса

Найбільша річка Закарпаття – Тиса має довжину майже тисячу кілометрів (966) та протікає через цілих п’ять країн: Україну (Закарпатська область), Румунію, Словаччину, Угорщину і Сербію та впадає у Дунай.  Початок бере на території Рахівщини  у результаті злиття двох маленьких річок – Чорної та Білої Тиси.  Загалом через нашу область  проходить лише верхів’я ріки протяжністю 201 км.

Ця легендарна водна артерія має дуже давню історію і життя закарпатців багато в чому пов’язане саме з Тисою. Її назва відома кожному, але мало хто знає, що вона означає. Тож що приховують таємниці Тиси? Хто її так назвав і чому на її дні сміливці сотні років шукали скарби? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Чому Тису назвали Тисою?

Щодо назви річки точиться багато дискусій і яка з них найбільш точна – вирішувати кожному особисто. Ми просто перерахуємо їх… Тим більше, що кожну описано у різних джерелах та навіть у наукових колах досі сперечаються між собою про найбільш правдоподібну.

Спочатку заглянемо до «Етимологічного словника топонімів України». Там викладено «слов’янську» версію  походження назви Тиси.

«Є певні підстави пов’язувати гідронім Тиса з праслов’янським Hisn- / Hesn- «тиснути, тісний», His- / Hais- «плавити; танути; зникати», що відбите в географічному терміні Hesnina – «ущелина, тіснина, яр, безодня, русло ріки, тісна долина», українське сутісок – «дуже вузька, тісна вулиця, тісний прохід». Реконструйована мотиваційна ознака «тісна ущелина, вузьке русло, тісний прохід тощо» актуальна для гірських річок, тому концентрація відповідних гідронімів у Закарпатті може розглядатися як додатковий позамовний аргумент на користь такої етимології», – йдеться в енциклопедії.

Утім це – не єдина гіпотеза. Закарпатські старожили запевняють, що водойму нарекли на честь дерева. 87-річний Юрій Ковач із Тячева запевняє, що ще не так давно Тисою бокораші сплавляли ліс, а наші краї були багатими на тис, із якого у Хустському замку до того часу, поки в нього не влучила блискавка,  робили луки та гарматні ядра.

«Я не вчений, але колись на Закарпатті були дуже густі ліси. Тут цілком природно могли назвати річку на честь рослини. Адже маємо, для прикладу, гору Явірник, або Виноградово на честь винограду. Угорською, до речі, назва звучала колись  «Nagyszőlős», що перекладається як «великий виноградник», – поділився думками чоловік. – У старих книгах, які побачили світ у часи Австро-Угорщини,  можна знайти документальні підтвердження тому, що тис вважався дуже цінною породою. Із цього дерева у гарнізоні, що дислокувався у Хустському замку, століттями робили ядра для пушок, а умільці для воїнів майстрували луки. Із тису виготовляли навіть домовини, це дерево символізувало вічне життя та безсмертя. Тому мій дід завжди казав, що Тису назвали на честь тиса. Можливо, йому про це говорили його пращури і так ці відомості в усній формі передавалися з покоління до покоління».

Справді відомо, що тис зростав у Карпатах ще 180 мільйонів років тому, тож цілком вірогідно, що колись на Закарпатті було настільки багато цієї породи дерев, що на її честь вирішили «охрестити» цілу ріку.  Однак, мовознавець Іван Галай іншої думки.

«Колись Тиса була не такою невеликою річкою, як зараз. Це була повноводна водна артерія на зразок Дніпра чи Дунаю. Її назву можна розшифрувати, як «тісна ущелина», або «дика вода». Підтвердженням моїх слів може бути цікавий опис водойми в угорському виданні «SÜLI-ZAKAR ISTVÁN: Az élő Tisza». Там описано одразу декілька синонімів-назв Тиси: блондинка, дика, плутана, обмотана. Оскільки наші пращури були язичниками, вони до прийняття християнства поклонялися річці, приписували їй людські якості, поклонялися воді і навіть приносили жертви. Загалом практично до минулого сторіччя Тиса дійсно вважалася річкою шаленою, непередбачуваною, страшною…. І лише за останні сто років, на жаль, водойма сильно зміліла», – запевнив він.

Інший дослідник закарпатських топонімів Валентин Стецюк вважає, що назва Тиси означає «чиста вода».

«На мою думку, назва може походити або від болгарського слова «таса», що означає «чиста», або ж від угорського «tiszta», що має те ж значення. Відомо, що Закарпаття протягом тривалого часу входило до складу Угорщини, тож пояснення, скоріш за все, гідроніму слід шукати саме в угорській мові. До речі, давні даки у своїх літописах писали про Тису і вони називали її словом, що перекладається на нашу мову зі значенням саме «чиста».

Утім хто власне і коли нарік так річку – невідомо, але про неї знали у світі дуже давно, бо ще в VI сторіччі про водойму в Карпатах згадував у своїх працях готський історик Йордан. Він назвав Тису великою судноплавною рікою і зосередив свою увагу на тому, що його вразила її гірська чистота та прозорість.

Тому, скоріш за все, назва Тиси усе ж означала її чистоту, якої, як не прикро, позбавлена ця прекрасна річка у наші дні.

Тиса – священна річка для закарпатців, як Ганг для індусів

Мешканці притисянської долини, які живуть вздовж берегів річки знають про неї багато легенд. Чимало з них побутують лише в певній місцині і далеко не всі мають історичні підтвердження, утім кожна з них є цікавою і заслуговує на увагу.

«Протягом сторіч Тиса була для закарпатців годувальницею. Не дарма на берегах водойм люди зводили поселення. Ріка зрошувала землі, давала їжу, дозволяла вести торгівлю з іншими, – розповідає історик із Хуста Іван Демеш. – Тому й не дивно, що про Тису складали пісні, казки та легенди. Однією з найбільш відомих оповідок є розповідь про створення світу. За легендою, коли Бог створив нашу планету, він побачив, яка вона гарна і дуже зрадів. Утім йому особливо припав до душі клаптик із горами, які Творець назвав Карпатами. Та не вистачало для повної картини там якоїсь мальовничої водойми. Тому Всевишній покликав до себе янгола і попросив прокласти борозну для річки, навіть дав йому волів та плуг. Але в цій прекрасній лісистій місцині росло дуже багато кропиви і вона обпікала ноги господнього посланця, тож він змушений був маневрувати, щоб обходити рослину. Через це рів, у який Бог запустив Тису вийшов досить звивистим і кривим. Таким є русло річки навіть до сьогодні. Звісно, це лише гарна казка, але вона показує, наскільки велике значення мала для місцевого населення Тиса у всі часи».

Утім наші пращури намагалися пояснити не лише саму появу водойми у Карпатах, але й те, чому її води так шумлять… особливо під час страшних паводків…

«На жаль, Тиса – це не лише сплав, не лише відпочинок, не лише плавання… Завдавала вона закарпатцям та всім, хто мешкав вздовж її течії і чимало клопотів, особливо під час повеней. Тису не лише любили, її й боялися. І шукали пояснення своїм пересторогам у вигаданих містичних історіях, – наголошує пан Іван. – Особливо наші пращури боялися утоплеників, тому свої побоювання намагалися пов’язати з ними. Отже, існує романтична легенда про двох закоханих – дівчини з багатої родини та хлопця з бідної. Вони жили у Карпатах, любили один одного до безтями, та не могли бути разом через те, що батьки не дозволяли поєднати долі. Зрозумівши, що почуття приречені, пара взялась за руки і зістрибнула з прірви у Тису, яка й забрала два молоді життя. Коли батьки виявили їхні тіла, дуже плакали та побивалися. Однак повернути дітей не могли. А Тиса, яка стала останнім притулком для горян, від смутку зашуміла, загуділа, забилася між берегами… І з того часу на згадку про молоду пару щовесни вона стає повноводною та страшною, аби нагадати людям про цю трагедію і про те, що ставати на перешкоді коханню не можна».

Утім існує ще одна оповідка про річку, яка є найцікавішою з усіх і яка пояснює, чому любителі пригод шукали під тисянськими водами скарби. І легенда ця – про вождя гунів Атіллу, який вважається пращуром сучасних угорців.

«Атілла вважається реальним історичним персонажем, який жив 434-441 роках. Він зумів створити могутній союз племен, який контролював могутню і величезну територію від Рейну аж до Китаю. Утім те, де він похований – це вже точно не знає ніхто і довкола його могили існує безліч вимислів та казок. Справа в тому, що володарів колись відправляли у інший світ не просто у золотих трунах, а туди ще й клали безліч золота та коштовностей, за якими потім полювали ті, хто не мав таких статків. Тож, за народними переказами, Атіллу поховали саме десь під Тисою, – наголошує історик, – А перед тим, як віддати останки землі, його тіло помістили спочатку у свинцевий гріб, потім у срібний і лише відтак – у золотий. Аби ніхто не знайшов могилу, наближені до вождя люди дали наказ перегородити Тису і пустити її на поля. На місці ж течії викопали глибоку яму, помістили туди труну та скарби, закопали усе і повернули річку на попереднє місце. Аби ніхто не дізнався, де поховано вождя, спочатку вбили бійців, які все виконували спеціальне доручення, потім розстріляли й їхніх убивць, а відтак і катів-лучників. Уся ця конспірація та безжальні страти, за оповідкою, проводилися не просто так, а з метою безпеки та для блага усього людства, адже нібито якщо хтось розкопає могилу Атілли, на світ чекають війни та катаклізми, бо його дух, що звільниться з потойбіччя, захоче нових завоювань. Як би там не було, а скарби давнього вождя справді шукали багато поколінь людей, на Закарпатті в тому числі».

Як бачимо, Тиса у всі часи була джерелом для творчості людей, а не лише річкою, яка дає рибу та воду, прохолоду влітку та естетичне задоволення від споглядання красот. Нині, на жаль, вона далеко не така повноводна та чиста, як колись, однак більшість закарпатців її все одно любить, бо ж із року в рік вздовж її берегів проводяться різні екоакції, коли небайдужі краяни та навіть волонтери з Угорщини очищають її гирло від різного непотребу. Звісно, хотілося б, аби до Тиси повернулася не лише колишня велич, але й та чистота, яку оспівував у своїх працях історик Йордан та яку пригадують навіть наші діди-прадіди.

Джерело інформації: Голос Карпат