Втрачений Ужгород: регуляція лівого берега Ужа (Фото)

Ужгородські набережні – окраса міста. Кожна з них по-своєму цікава і красива, кожна відрізняється насадженнями, покриттям, залюдненістю, історією. Ми часто гуляємо цими набережними і навіть не здогадуємося, яку велику роботу свого часу довелося зробити, аби вони з’явилися. Причому з’явилися не просто для приємних прогулянок, а, в першу чергу, для того, аби захистити прилеглі вулиці від руйнівних паводків. Нині ми розкажемо і покажемо вам, як проходила регуляція лівого берега Ужа в районі нинішньої Київської набережної.

Аби зрозуміти, чому регуляція Ужа була такою важливою справою, повернімося на хвильку у давні часи. У допомозі нам стане фрагмент карти міста 1763 року, на якому можна побачити міст через річку, та такий довгий, що нині він закінчувався би вже на середині площі Петефі. Як гадаєте, навіщо було тоді будувати такий довгий міст? Все просто: у ті часи річка розливалася так сильно, що нинішні площа Петефі, Київська і Православна набережні були одним суцільним болотом.

Фрагмент карти 1763 року з сайту «Hungaricana»

Лівий берег річки завжди страждав від повеней найсильніше – саме тому був довгий час незабудований. Аби обжити цю територію, місто мусило подбати, перш за все, про регуляцію. Краєзнавець Петро Сова у своїй книзі «Прошлое Ужгорода» (1937) писав, що саме тому перша кам’яна берегова стіна була збудована на лівому березі, зі сторони сучасної площі Петефі. Сталося це у 1868 році – саме тоді звели перші 200 метрів високої кам’яної стіни, яка дозволила захистити початок так званого Нового міста (нинішню площу Петефі) від повеней.

Площу захистили, однак вулиця Ворґо (Кожелузька, Кушнірська, тобто вулиця майстрів, що працювали зі шкірою), яка почала активно забудовуватися понад річкою, продовжувала час від часу потерпати від великої води. Там, де берег бу високий (тобто на початку нинішньої Київської набережної), будинки були у відносній безпеці, далі ж висота берега знижувалася і розмивалася, тож і будинків там не зводили, до річки спускалися лише городи і задні двори споруд вищої вулиці Бозош (нинішньої Толстого). Аби переконатися в цьому, погляньте на фрагмент  фотопанорами 1920-х років з колекції Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. На фото ми бачимо нинішню Київську набережну до регуляційних робіт. Впорядкованим виглядає лише початок вулиці, далі ж берег опускається.

Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького 

Звісно, роботи з регуляції берега річки були дорогим задоволенням. Довгий час на них ніяк не знаходили коштів, та все змінив руйнівний жовтневий паводок 1926 року. Велика вода нахлинула дуже швидко, повністю зруйнувала в Ужгороді дев’ять будинків, багато будівель пошкодила, чимало обійсть були затоплені, одна людина загинула. Найбільше тоді постраждав якраз лівий берег міста – Болотина (район нинішньої вулиці Української), Фюзеш (район Православної набережної аж до вулиць Митрака, Руської) та Кушнірська (нинішня Київська набережна). На Кушнірській вода піднялася так сильно, що доходила аж до рівня нинішньої вулиці Толстого.

Місто та його мешканці зазнали від цієї повені дуже великих збитків. Зрозуміло, що владі почали вкотре дорікати тим, що затягує початок таких необхідних регуляційних заходів. Нарешті головний інженер міста Їржі Міллаутц у пресі пообіцяв, що з весни 1927 року лівий берег Ужа почнуть укріплювати, аби повені більше не загрожували цій частині міста. Цікаво, що в ті часи у пресі так само, як і зараз, вважали часті повені наслідком вирубок лісів у Карпатах, мовляв, ліс рубають, а страждають від того прості люди.

Якщо хочете ще аналогій із нинішнім часом, то можна до них додати і обіцянку чиновника Міллаутца, адже його слова про початок робіт навесні 1927 року так і залишилися словами. Мешканці Кушнірської вулиці мусили чекати ще цілих шість років, аби міська управа знайшла кошти, оголосила конкурс і визначила, що роботи з регуляції берега річки у цій частині міста проводитиме фірма «Гавлік і Ржічар».

У фондах Закарпатського обласного музею ім. Т. Легоцького збереглися дуже цікаві фотографії, на яких зафіксовані усі етапи цих масштабних робіт у 1933-1934 роках. Ми попросили фахівця з капітального будівництва роз’яснити, що ми бачимо на цих фото. Він розповів, що нині, звісно, при зведенні підпірних стін працюють зовсім інакше. Тяжку працю за людей виконують машини, тоді ж на об’єкті робітники виконували дуже важку роботу, і виконували якісно, судячи з того, що підпірна стінка на Київській набережній міцно стоїть досі.

Отже, погляньте на це фото, яке показує, яким низьким і болотистим був берег Кушнірської вулиці. На фото, до слова, видно якісь попередні спроби означити і укріпити берег бетонним бордюром. Місцевість ви не впізнаєте, бо на цій світлині початку 1920-х років замість будівель Малого Ґалаґова на іншому березі річки ви бачите лише невеликі приватні садиби. Це фото подане тут для того, аби зрозуміти, що рівень берега потрібно було спершу підняти.

Зробивши попередній земляний насип, інженери намітили стовпчиками лінію, на якій знаходитиметься кам’яна підпірна стіна. Уздовж цієї лінії зробили ще один насип, на якому проклали колію (все це мало робитися у той період, коли рівень річки був максимально низьким). Колія потрібна була для того, аби вагонетками підвозити на місце будівництва будматеріали.

Далі на фото бачимо наступний етап робіт. В основу підпірної стінки забивали дерев’яні палі, причому робили це вручну, використовуючи фізичну силу і важку металеву «бабу».

Потім на палях, проміжок між якими мав слугувати за дренаж (аби дамбу не підмивало), прокладали залізобетонну несучу конструкцію – основу підпірної стіни. Її не могли просто покласти на землю, інакше вода постійно би розмивала стіну, загрожуючи її цілісності. Саме для цього потрібна була ця міцна залізобетонна конструкція.

А на наступному фото вже бачимо, як нашу залізобетонну основу починають обкладати камінням. Знову таки всі роботи виконуються вручну, а ви ж бачили, які величезні каменюки вбудовані у підпірну стіну Київської набережної.

Далі бачимо, як наша підпірна стіна «виростає». Фотограф зафіксував одного з робітників – зовсім ще дитину, ім’я якої так і залишиться, мабуть, невідомим для історії.

І нарешті фінальний етап – бачимо з боку вулиці Кушнірської, наскільки вище рівня дороги піднімається підпірна стіна. Згадайте подумки, яку дамбу утворює й нині пішохідна частина набережної в районі «Дельфіну» й зрозумієте, на яку висоту підняли кам’яну стіну у 1934-му.

Підрядники з «Гавлік і Ржічар» справді провели величезну роботу, врятувавши лівий берег Ужгорода від регулярного підтоплення. Щойно об’єкт був зданий, вулиця Кушнірська перетворилася на ошатну набережну, якій навіть змінили назву на набережну Плотені. Там, де раніше ніхто не хотів жити, тепер почали зводити будинки. Там, де мало хто ходив через підтоплене болото, почали гуляти.

Гуляючи, погляньте нині і ви іншими очима на Київську набережну. Бо те, що ми сприймаємо, як належне, виникло тут не просто так, а було здобуто важкою працею десятків людей, котрі майже рік копали, насипали і голими руками викладали ці величезні каменюки.

Тетяна ЛІТЕРАТІ

Джерело інформації: “Про Захад”

Поділитись: