Басейнове управління
водних ресурсів річки Тиса

Весною 1970 року від паводку потерпало населення міста Тячів та його околиць. Радянська влада заборонила тобі публічно афішувати затоплення Тячева, хоча, за інформацією з деяких джерел, водою було пошкоджено майже 90% житлового фонду міста. Певний час місто було знеструмлено.

Трагічні повені 1998 і 2001 років згадують часто, а повінь
13—14 травня 1970 року замовчують через те, що виголошувати подібне тоді заборонялося.

Тячів, 1970 рік, 13 травня, 12-та година. До мене, головного архітектора району, приїхали архітектори-проектувальники з Закарпатського філіалу Інституту проектування міст. З ними на закріпленому за відділом архітектури і містобудування УАЗі ми мали виїхати до Бедевлі для складання генерального плану села, під’їхали до дамби, що захищала Тячів від розливу р. Тиса, і побачили страхітливу картину: Тиса вийшла з берегів і її води підійшли до верхнього рівня висоти дамби.

Було прийняте рішення проектантам негайно повертатися до Ужгорода на тому самому потязі, яким приїхали, тим більше, що він доїхав тільки до Тячева (до Солотвина залізничники його не пустили). А сам я поїхав на свою квартиру, що на вул. Вайди.

Дружина з двома синами, Семенові тоді було 2 роки, Михайлові 4 місяці, чекала мене на обід. Я їй кажу: «Біля будинку на тебе і сусідку Дару (яка теж була вдома з малою дитиною) чекає машина, їдьте подивіться, як піднялася Тиса, бо вода спаде, а ви з малими дітьми, сидячи вдома, нічого подібного більше не побачите, я ж побуду з трьома малими дітьми».

Не минуло і кількох хвилин, як обоє з плачем і криком вертаються назад зі словами: «Дамбу прорвало і вода затоплює місто…»

Шофер Степан злякався води і, щоб врятувати автомобіль, негайно покинув Тячів.

У цей час мені подзвонив перший секретар райкому партії Андрій Лупак і наказав негайно з’явитися в райком. Я забрав дружину і двох малих дітей до себе на роботу. Похапцем зібрали одяг, дитячі суміші та молоко і з дітьми на руках пішки рушили до будівлі райкому партії, а за нами вже неслися швидкоплинні потоки безжалісної Тиси, яка впевнено затоплювала місто, несучи з собою все, що потрапляло на її шляху.

О 13-й годині 13 травня 1970 року все раптово потемніло, було знеструмлено будівлі, зник телефонний зв’язок — усе місто було затоплене.

Зв’язку не було, тільки рацією комітету державної безпеки ми повідомили обласну раду і обком партії про трагедію, що сталася, а ті — в Київ і Москву.

Затопило все, вода підмила стіни саманних будинків і дахи від них пливли перед нашими очима, як кораблі без капітанів. На дошках, дерев’яних уламках будівель, на зрізаних водою дахах плили домашні тварини, майно людей, товари з магазинів.

Для надання інформації про стан затоплення міста мною було встановлено поблизу будівлі райвиконкому нівелірну рейку, за якою брався відлік рівня води, а з топографічною картою міста відраховувався рівень води в інших районах міста, який досягав у окремих місцях до 3 м. Ці дані погодинно передавалися до Ужгорода, Києва, Москви.

До тимчасово створеного районного штабу боротьби з наслідками паводка підходили люди з сіл району, вони не могли виїхати додому через стихію, просили їжу, одяг (раптово похолодало).

«Що будемо робити, Ярославе? — ще раз запитав А. Лупак. Я йому відповів: «Ви бачите, Андрію Андрійовичу, що всі магазини затоплені, вода виносить із них одяг, продукти харчування, все пропадає. Давайте одяг і продукти дамо людям, що рятуються і притіснилися в адмінбудівлях, на що складемо відповідні акти».

«Давай, на мою відповідальність», — відповів Лупак. Пожежна частина міста організувала гумовий човен, на ньому пожежники запливали в магазини, наповнювали його добром, що ще не виплило з полиць магазинів, а потім добиралися до адмінбудівель, де перебували люди, рятуючись від стихії, і так було нагодовано і одягнуто людей.

До житлового будинку на вул. Вайди ми з дружиною і дітьми потрапили через три дні. Наша квартира була розміщена на 2-му поверсі, там тимчасово заселилися зі своїм врятованим добром сусіди з перших поверхів, квартири котрих були затоплені.

З румунського Малого Тячева також просили про порятунок, але за кордон СРСР наші БТР виїжджати права не мали

Всі колодязі й туалети затопило, вода стала непридатна для споживання, тож було організовано підвезення води на автоцистернах із Хуста. На допомогу місту прийшли військові на бронетранспортерах. Спочатку з Берегівської військової частини на бронетранспортерах із гумовими колесами, але вони не здатні були рухатися містом. Швидка течія їх заносила і це могло завдати більшої шкоди будівлям, тому їх терміново замінили на БТРи на гусеничному ходу з Мукачівської військової частини.

Я добре володів картою міста, тому разом із військовими брав безпосередньо участь у порятунку людей. Нами було врятовано з дахів будівель, дерев понад 30 людей. Врятованих ми доправляли на залізничний вокзал, який не був затоплений, і розміщували у вагони потягів, які тимчасово були затримані в Тячеві. Картина була жахлива. Крики про порятунок лунали на всіх мовах. За рікою Тиса на румунській території розташоване Мале Тячево — звідти також доносилися крики про порятунок, але туди, за кордон СРСР наші БТР виїжджати права не мали. Міст між Тячевом і Малим Тячевом став затором, де скопичилася і нагромадилася купа нанесених Тисою уламків дерев, лісоматеріалів, сміття, що стримувало течію ріки руслом і направляло води в місто. Тому було прийняте рішення негайно підірвати один із прольотів мосту, що успішно виконали військові.

На третій день вода почала спадати. За містом накопичилося майно людей, нанесене водою, тому районний штаб боротьби з наслідками паводка забезпечив його охорону та облік.

Вихідних у мене не було. На роботу виходив о 6-й ранку, а повертався пізно вночі. Головне, ніхто не хотів брати на себе відповідальність стосовно відбудови. Мені сказали: «Ти головний і вирішуй!» Згідно з генеральним планом забудови міста Тячева, на місці знесених водою індивідуальних житлових будинків передбачалася багатоповерхова житлова забудова, значить їх відбудова не допускалася. Мною було прийняте відповідальне рішення: виходячи з того, що люди опинилися без житла і тимчасово були розселені по всіх адміністративних і відомчих будівлях, а частина з них — у новозбудованому 70-квартирному житловому будинку, який мали, але не встигли заселити мешканцями за ордерами 13 травня, дати їм можливість відбудувати власні будинки, тим більше, що там ще залишилися фундаменти, окремі стіни, сараї… Виняток складав центр міста, де я був категоричним, там пізніше були збудовані п’ятиповерхівки.

Таке рішення грозило мені звільненням із роботи, оскільки свідомо порушувався генеральний план. Мене викликали на засідання облвиконкому. Засідання вів голова В. Русин, він упізнав мене і наказав доповісти йому про відбудову Тячева, Тересвянського ДОКу, який зазнав величезних збитків, сіл Бедевля, Грушево, селищ Буштино і Солотвино. Я розповів йому про прийняте рішення відбудувати все так, як це було до повені, крім центру міста. В. Русин уважно вислухав мене і схвалив. Легше стало не тільки мені, а й керівництву району та обласному архітекторові В. Дяченку, який дуже переживав за мене.

Мало того, В. Русин розпорядився підготувати рішення обласної ради про нагородження мене Грамотою обласної ради за рятування людей і матеріальних цінностей під час паводка, яка була мені вручена на мій день народження.

І почалася відбудова — безсонні ночі, постійний потік скарг.

М. Семенюк оперативно організував для мене креслення і кошторис цього проекту. Але його прив’язувати не можна було без відповідного дозволу Держбуду УРСР, до якого ми звернулися за дозволом від райвиконкому і облвиконкому. І тут дуже цікаві відповіді отримали: на лист облвиконкому прийшла позитивна відповідь, на лист від райвиконкому — негативна. Лист про негативну відповідь я порвав, а позитивна відповідь дала можливість запроектувати і збудувати чудовий мікрорайон на вул. Комсомольській.

Публічно афішувати затоплення Тячева заборонили

Ще один цікавий епізод у проектуванні цього мікрорайону стався у процесі проектування опалення. Річ у тім, що через вулицю Комсомольську був розміщений консервний завод, для якого Одеський проектний інститут харчової промисловості проектував котельню. Керівництво району запропонувало підключити до цієї котельні і запроектований квартал із 8-квартирних будинків. Я заперечив, бо котельня консервного заводу проектувалася на парі, а житлові будинки запроектовані на водяне опалення, виникла несумісність підключення їх до котельні консервного заводу. Суперечку вирішив головний архітектор області В. Дяченко: «Давайте відрядимо Ярослава Семеновича до Одеси для узгодження цих питань». Члени обласного штабу погодилися.

Приїхав до Одеси. Червень місяць, курортний сезон, люди відпочивають, про нашу біду жодних відомостей та й мені заборонили публічно афішувати затоплення Тячева. У проектному інституті всі питання вирішив за кілька годин. Звичайно, котельня консервного заводу на парових котлах нам не годилася, треба було проектувати свою котельню на водяне опалення.

Під час повені з різних причин загинули 5 осіб. Трагічний випадок стався зі шваграми: місцевим хлопцем Куном Рейнгольдовичем Шелем і вихідцем зі Східної України Борисом Семеновичем Косенком, які оженилися на двох сестрах. Вони добровільно на тракторі рятували хворих із затопленої лікарні. В одній із поїздок за хворими їх трактор втрапив у яму, що утворилася від виру течії Тиси на розі вулиць Партизанської, Жовтневої, Вайди, і там торцем застряг. Так їх і знайшли через два дні утопленими за кермом трактора.

Поряд із цим місцем у сквері через рік їм було встановлено пам’ятник у вигляді частини стіни будинку, де викарбувано у траурному вінку текст Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 березня 1971 року про нагородження їх посмертно орденом «Знак пошани».

Житловий фонд міста був пошкоджений на 90 %, 1860 будинків зазнали руйнації, з них понад 56 вимагали відбудови з фундаменту. Було обстежено і складено відповідні документи щодо заподіяння збитків і їх вартості на всі будинки, які були зруйновані. Крім того необхідно було терміново оформити понад 2000 будівельних паспортів на індивідуальну житлову забудову за пільговими низькими цінами. З цим завданням працівники відділу архітектури і містобудування впоралися успішно і в короткий термін. Це — Михайло Сойма, Валентина Лісневська, Ольга Теско, Марія Струлович, Петро Мазюкевич, Василь Попович. Усім потерпілим було виплачено страхові кошти, виділено будівельні матеріали.

Слід нагадати, що Тячів був уже затоплений у липні 1913 року, мітка про рівень води на той час була встановлена на пам’ятнику Кошутові, що на вул. Шевченка.

Було вирішено зафіксувати рівень води 1970 року також відповідними табличками з дюралюмінію, які виготовив Закарпатський машинобудівний завод у Дубовому (тодішній гендиректор Д. Подольський). Ці таблички були встановлені на пам’ятниках Кошутові і трактористам-рятівникам.

Держава виділила кошти на закріплення і нарощування дамби. Дамба була розширена і нарощена на 1м 20 см. Ентузіастами нарощення дамби були начальник ККП С. Філіп і голова міжколгоспбуду Л. Бедзір.

Минуло 45 років. За той час мої сини виросли, здобули вищу освіту: Семен — відомий в області архітектор, директор проектної фірми «Виноградівпроект», Михайло — правоохоронець, підполковник міліції, підростають троє внуків, пізніше народилася донька Ярослава — працює на заводі «Єврокар».

Та пам’ять про страхітливі дні 13—14 травня 1970 року завжди буде нагадувати поколінням про те, що річка Тиса може нести небезпеку для життя людей, тож не треба шкодувати коштів на будівництво захисних споруд, так само, як і річки Ріка, Латориця, Боржава, Уж. Треба завчасно випереджувати стихію, – розповідає Ярослав Гук, член Спілки архітекторів України, кандидат технічних наук, доцент кафедри міського будівництва і господарства УжНУ

Джерело інформації: Новини ЗАКАРПАТТЯ